Чужина,розкинула крила,
Як птаха зваблива...
Багато охочих старались піймать твої крила,
Злетіти з тобою в ті мрії,куди ти манила...
Спішили зловити чужини розкішнії крила,
Блискучим,зеленим пером, що так щиро манила.
Спішили,обжиті роками місця залишали,
У розпачі сльози батьки їм у слід витирали.
Гонимі,як вітром,бажанням серця ти обрала,
Над ними,немов хижий коршун,кружляла.
Та злого у тобі нічого вони не вбачали,
Із радістю в серці до тебе вони прямували.
Чужина...Гонимі за кращим бажанням,
Наповнились душі болючим скитанням.
Досхочу напились гіркої розлуки,
В мозолях грубіли натрудженні руки.
Чужина...Батьками залишені діти,
Вянуть в їхніх серденьках довіра і віра,як квіти.
Чужина...До болю підрізані крила,
Не одно ти мрій і бажань всіх лишила.
Хто скаже ту правду,що ниє до нині,
Як сум огортає думками в далекій чужині?
В далеких країнах, в скитаннях,змудрілі родини,
Слова повторяють у смутку щоднини.
Не можна забути той край, де мати тебе народила,
Забути, як квітне і пахне весною калина.
Не можна забути вечірню молитву з батьками,
Так хочеться,хоч би на мить,пробігтись курними шляхами.
Хоч за життя, землі самої край ти осягнеш,
Від долі,ти, своєї нiкуди не утечеш.
Згодися там,де Бог тебе посіяв,
Що б ти себе бажаннями порожними не обнадіяв.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Прощеное воскресенье - Людмила Солма *ПРИМЕЧАНИЕ:
Меня поразило вдруг осознанием, что Прощеное воскресенье
для некоторых стало весьма и весьма "игривой традицией",
слишком уж легко и бездумно, просто запросто, что ли (?)
промелькали в тот день в Интернете слова - "Прости(те)".
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
